День Победы или эйфория от оккупации Крыма?

    Война на Донбассе – борьба за реальную независимость



    Киев, Май 06 (Новый Регион, Вадим Довнар) – За семьдесят лет, прошедших после завершения Второй мировой войны, на планете случилось немало войн, военно-политических конфликтов и кризисов. Но ни разу ни одна из стран не позволила себе оккупировать и присоединить к себе часть территории другого, суверенного государства. И лишь в марте прошлого года это позволила себе Россия, аннексировав Республику Крым, развязав сепаратистскую войну на Донбассе. Этим она нарушили международное право, разрушила архитектуру европейской и мировой безопасности, сложившейся в течение последних десятилетий, пишет на «Хвилі» политолог Виктор Гиржов.

    Перш за все, відбулося порушення положень Будапештського меморандуму 1994 року, за яким Росія разом з іншими провідними державами взяла на себе зобов’язання оберігати політичний і територіальний суверенітет України в обмін на її без’ядерний статус. Було також порушено Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ від 1997 року.

    Цинічно й зухвало знехтувавши міжнародним правом, виявивши агресію та захопивши Крим, Росія повернула ситуацію до тієї, що склалася напередодні Другої світової війни, коли в 1938 році фашистська Німеччина анексувала Судетську область Чехословаччини, де мешкала чимала кількість етнічних німців, розділила з Гітлером Польщу, напала на Фінляндію…

    Готуючись пафосно відзначити 70-річчя Перемоги Радянського Союзу над Німеччиною, росіяни дивуються: чому до них на 9 травня відмовились приїхати лідери провідних світових держав, зокрема й країн — учасниць антигітлерівської коаліції? Або чому на територію Європи не пускають учасників прокремлівського клубу байкерів «Нічні вовки»? У Москві не бажають розуміти того простого факту, що не можна святкувати перемогу над агресором і, водночас, проявляти власну агресію стосовно інших сусідніх незалежних держав, анексуючи їх територію, ведучи війну, спрямовану на дестабілізацію цих країн.

    Злочинна практика приєднання-від’єднання чужих територій і утворення фейкових квазі-держав (Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Крим), ставить Росію в ряд агресивно-волюнтаристських держав, яким не писані міжнародні закони, засновані на праві країн і народів на незалежність, вибір свого власного шляху розвитку. Не можна, зокрема, погрожувати світові ядерною зброєю, досягаючи бажаного впливу на ті чи інші держави та військово-політичні блоки, і обурюватись тим фактом, що скажімо, НАТО посилює свою присутність в країнах, котрі межують з Росією і є потенційними жертвами російської зовнішньої політики, що базується на ідеї «русского мира».

    Ген імперскості в росіянах — невмирущий. Який би суспільний лад не панував у Росії, тут завжди на першому плані було прагнення світової гегемонії й територіальної експансії. Не важливо, що імперія не може «переварити» захоплені землі і вони деградують та заростають бур’янами — важливий сам факт окупації нових територій, що живить імперський дух влади й народу.

    Однак, слід розуміти, що геополітичне домінування в ХХІ сторіччі — це розкіш економічно розвинених держав. Країни, які цілком залежать від цін на нафту й газ (до того ж мають примітивну сировинну економіку) — перебувають у стані ризику, навіть якщо вони володіють ядерною зброєю та потужною армією. Саме різноспрямованість векторів, які визначають приріст ВВП і витрати на зброю, є дестабілізуючим фактором для економічно слабких держав. А це означає лише одне — Росію чекає та сама доля, що й колишній СРСР.



    Спостерігаючи за радістю росіян з приводу анексії Криму, а потім і в день святкування річниці цієї ганебної події, ловиш себе на думці: все побачене нагадує наркотичну ейфорію, мить найвищого щастя, яку натовп може проживати спільно, наприклад, на стадіоні, коли улюблена команда забиває гол у ворота суперника. Щось подібне можна побачити й на кадрах кінохроніки, знятих після підписання в Потсдамі Акту про капітуляцію Німеччини, тобто — Перемоги над фашистською Німеччиною. Невже росіяни ставлять ці дві події — Перемогу в 1945 році і окупацію Криму в 2014 році — на одну дошку?

    Саме цієї нелюдської радості від крадіжки у сусіда землі українці не пробачать росіянам — якщо й буде прощення, то нескоро. Згадаймо слова з вірша української поетеси Насті Дмитрук «Никогда мы не будем братьями».Виходить, що Гітлер був відносно «порядним окупантом», адже нападав на країни, де мешкали народи чужого ментального поля, а не «братній» народ, про що, принаймні, часто полюбляли стверджувати кремлівські ідеологи у всі історичні часи. Але ж саме український народ, який втратив за різними свідченнями від 8 до 10 млн. життів, і вся територія якого була окупована німцями, кував цю перемогу разом з іншими народами Радянського Союзу. А тепер сам опинився під окупацією «старшого брата».

    Нинішнє мілітарно-помпезне святкування дня Перемоги в Росії чимось нагадує минулорічну Олімпіаду в Сочі: такий же пафос, такі ж надмірні й нераціональні бюджетні витрати, що свідчить про іміджеву та ідеологічну складову цього ювілею — краще б згадали про малочисельних ветеранів, які щороку ідуть з життя так і не дочекавшись обіцяних владою щедрот.



    Власне, Перемога — це єдиний російський бренд за останні десятиріччя, яким росіяни не перестають пишатися — адже більше нічим (економіка в ямі, ракети не злітають або падають після старту, життя громадян стає все гіршим). Нинішнє «свято зі сльозами на очах» дуже скидається на ширму, якою, зазвичай, намагаються закрити обшарпаний фасад старого будинку, що потребує ремонту. Зверху красиво, а за самою декорацією — жахіття…

    Масовий націонал-патріотичний психоз, який захлиснув Росію (всюди вороги — зовнішні й внутрішні!), це феномен, який ще мають досконало дослідити фахівці з соціальної психології та політологи. Зрозуміло лише одне: державні засоби масової інформації й пропаганди в РФ сповна відпрацьовують свій хліб і чекати якогось просвітлення в головах росіян можна лише тоді, коли Україна переможе та продемонструє вагомі плоди свого економічного розвитку і суспільної гармонії, чого так боїться Кремль. Отож, війна на Донбасі — це запекла боротьба за реальну незалежність України. Ні більше, ні менше. Саме усвідомлення цього постулату має об’єднати країну, стати головною національною ідеєю на найближчі роки.

    Комментарии

     
    Осталось символов: 1000

    NEWSROOM в социальных сетях

    Вчера / НОВОСТИ

    Новости

    АВТОРЫ

    Архив